Тетяна Довжок

Инший на межі культур і в просторі тексту у прозі Зиґмунта Гавпта

Зиґмунт Гавпт належав до останніх з галицько-подільського «клану ерцгерцога» (як іменував багатонаціональну спільноту Австро-Угорщини галичанин Анджей Кусьнєвіч [Kusniewicz 1980, 99]), народився 1907 року в селі Улашківці на Поділлі у скромній учи­тельській родині на теренах імперії, що хилилася до занепаду. Знаменно, що З. Гавпт був випускником останнього класу львівської гімназії ім. Імператора Франца Йозефа І - на­ступного року школа прибрала ім’я Міколая Коперніка, навчався у Тернополі, Жовкві, Львові, збирав і реєстрував враження багатонаціонального культурного терену, що дару­вав йому безліч творчих імпульсів. Збірка оповідань «Перстень з паперу» (1962) залиши­лася єдиною книгою, що вийшла друком за життя автора. Наступна під назвою «Передо­ва варта» була опублікована тільки-но 1989 року у серії «Бібліотека «Культури».

Творчість З. Гавпта - реконструкція фрагментів першосвіту - світу дитинства і юнос­ті, де були сформовані критерії життєвого вибору, буття і співбуття з людьми. Культурне різноголосся закладає в основу його світосприйняття на всі подальші роки особливу чут­ливість до Иншого: «Ми там жили, співжили з людьми, які схоже, але інакше говорили, інакше жили, пазурами з землі видирали своє існування, кохали, помирали... Говорили схоже, але інакше, з придихом, aspire, від них багато переходило до нас, до львівської говірки, до тієї шляхетської, міщанської, інтелігентської польської мови, надаючи їй виразно-провінційного, помітного акценту» [Haupt 1989, 130], - визнає автор в опові­данні «El Pelele». Згодом в оповіданні «Світи» з’являється найголовніше питання всієї творчості: «Де пролягає межа між мною та иншим?» [Haupt 1989, 159]

Образ Иншого у З. Гавпта - це насамперед образ українця, що реалізується як ам­бівалентний: є одночасно невід’ємною ознакою «свого світу» та найбільш агресивним противником, загрозою для польської екзистенції на «кресах». В оповіданнях, істотною частиною яких є ремінісценції з періоду найбільш раннього, напівсвідомого дитинства, вже присутні картини українського побуту та образ українця, («Поминки», «Було дуже дивно, бо...», «Фрагменти»), який у призмі дитячої свідомості постає екзотичним, не­зрозумілим, дещо загрозливим Иншим-Чужим, і таке його сприйняття частково збере­жеться у всій подальшій творчості.

З. Гавпт далекий від продовження традиції літературного міфу польських «кресів», головне в його доробку - роздуми про людину та світ - найчастіше протікають поза рамками історичності, там, де місце і події набувають універсального характеру. В його оповіданнях немає ані слова про історичну місію поляків на «кресах», немає порахунків, хто кому і скільки винен, хто кому більше завдав кривди. Універсальність пограниччя як місця автентичної зустрічі різних народів і культур, місця, де стикалася одна з одною «полярна иншість» [Haupt 1989,158], звільняє їх від однозначності полоноцентризму. Сутність та цінності втраченого світу письменник прагне віднайти в органічних виявах різних культурних начал, у їх схрещенні та протистоянні: у мовній польсько-українській мішанині (балак), у польській, українській, єврейській топоніміці, антропоніміці, яка була «незаперечною візиткою» присутності цих культур на Поділлі, в етнографічному колориті тутешнього побуту (найяскравіші взірці - оповідання «Перстень з паперу», «Це я сам - Емма Боварі», «Енропія зростає до нуля»).

Художня дійсність у З. Гавпта неодмінно формується у призмі свідомості Иншого - відмінного від пересічно-польського типу світосприйняття. Проте ця дійсність у З. Гавпта - не результат креативних зусиль автора, а частина його власної, нефіктивної біо­графії, тому з позиції Иншого осмислюється, фактично, індивідуальний досвід, особисті переживання та процес пізнання світу самим письменником, причому часто сам процес переходу Я автобіографічного в Я ліричне, ефект «бокового зору» стає важливим пред­метом філософської рефлексії автора-наратора (пор. оповідання «Чати», «Світи», «Біла мазурка», «Фрагменти»). Инший у З. Гавпта - це не завжди представник иншої нації, часто це невловимий зовнішній «третій», що спостерігає за діалогом культур, виступаючи в ролі того сумлінного свідка, який, за Е. Левінасом, забезпечує відкритість та неегоїстичність зверненої одне до одного розмови.

Митець прагне завдяки слову проникнути у суть змінності світу й речей, а відтак знайти відповідь на питання - хто я? і куди прямую? (звідси - провідний у З. Гавпта мотив дороги), а також - хто я стосовно иншої людини і ширше - стосовно світу, що мене оточує - де межа між єдністю і окремішністю? - «Людина близька мені настільки, що я ідентифікуюся з нею. Наше людство таке подібне, що ми - одне ціле. Ми - одне ціле, і так, і ні» [Haupt 1999, 281], - писав З. Гавпт в оповіданні «Фрагменти». «Відходжу і приходжу. Наближаюся й віддаляюся. Є мить, коли я себе цілком усвідомлюю, а потім гублюся й роздрібнююся в навколишньому просторі. Я є тут і мене немає, бо я вийшов назустріч вигаданому» [Haupt 1989, 161], - так митець прагне виразити складність від­ношення поміж Я-автором і Я-оповідачем, що трансформується в ситуацію зустрічі Я та Иншого, де останній потребує граничної уваги, аби «промовляти власним голосом», непідлеглим авторському наративу. Інтенцію «розчинення в Иншому» письменник ви­ражає у прийомі, сигналізованому формулою «це я сам» (назва одного з найвідоміших оповідань Гавпта - «Це я сам - Емма Боварі»): він на мить перероджується в леопарда, який скрадається до красуні-сестри («Що нового у кіно?») [Haupt 1999, 40], іграшкового паяца, яким граються молоді черниці («Нетота») [Haupt 1989, 134] колишню кохану Ану- сю, що самотньо прямує тротуаром («Мадригал для Анусі») [Haupt 1999, 109], і навіть у дорогу, якою їде він сам і яка у контексті його творчості стає метафорою вічного пошуку і вічного становлення («Чати») [Haupt 1989, 193].

Перевтілення Я в Иншого створюють можливість багатовимірного огляду зображува­ного світу, вибудовують діалогічний образ. Як писав М. Бахтін: «Переживання [...] має двоякий характер: я та инші рухаємося в різних площинах бачення та оцінки; щоб пере­вести нас в одну площину, я повинен ціннісно стати поза своїм життям і сприйняти себе як иншого серед инших» [Бахтин 1994, 134].

Прагнучи у тексті «надати слово чужому», З. Гавпт стикається з проблемою «невиражальності» живого світу, труднощами передачі «живого слова» у фіксованій мові-нарації, із засиллям готових стереотипних формул, які мимоволі спотворюють автен­тичність предмету опису, заганяючи його у загальноприйняті рамки художньої форми:

«Хотілося б написати щось таке універсальне, аби відгукнулося воно у вусі кожного, аби мало оту об’єктивну цінність. Назбираєш собі дрібниць, реалій, сміття екзотики і в поті чола берешся до роботи, і одразу підкрадається до того штамп, щось саме водить рукою, аби написати так, а не інакше, і що з того всього виходить? Неправда, яку кожен помітить, інстинктивно відчує, що це неправда. А вистачило б двох слів...» [Haupt 1989, 62]. Тому залучаючи читача до авторства, вступаючи з ним у творчий діалог, письмен­ник прагне досягти тієї універсальної об’єктивності, яка дозволила б кожному читачеві зустрітися з «кресовою» дійсністю сам на сам, емоційно пережити її без повчального впливу авторського слова. Такий принцип «ненасилля над Иншим» виражається в услав­ленні унікальності кожного людського індивіда, неповторності кожної істоти й сутності навколишнього світу: «Досить цього узагальнення, колективного мислення і бачення. Взяти кожну людину окремо, так, ніби це унікум, самому переконатися, що це неодмінно унікум. Такий самий, як я, такий самий, як той инший. Дійсно окрема й особлива людина, дійсно неповторна» [Haupt 1989, 157-158].

Цей принцип З. Гавпт втілює і в темі міжетнічних взаємин: письменник далекий від полоноцентризму, проте і не стає на шлях пошуку якоїсь «об’єктивної істини», яка могла б пого­дити всі сторони. Амбівалентність пограниччя виховала у З. Гавпта надзвичайну чутливість до будь-яких форм стереотипу. В оповіданні «В Парижі і в Аркадії» письменник здійснює спробу деконструкції стереотипного «іміджу» українця і водночас - міфу одвічної ненависті між поляками й українцями. У Парижі зустрічаються два емігранти: українець і поляк, які за­лишили «креси» після Другої світової війни. Для них втрачена назавжди спільна приватна ві­тчизна уособлює різні ідеологічні вітчизни. Оповідання демонструє механізм функціонуван­ня етнічних стереотипів поляка й українця в ситуації, коли обидва перебувають поза «малою вітчизною», а причина конфлікту вже не існує. З цієї перспективи поляк-наратор усвідомлює безсенсовінсть усіх суперечок з українцем, який стає репрезентантом українського народу. Проте обох героїв поєднує спільне минуле, тобто ворожість. Мова ненависті, якою вони ко­ристувалися на батьківщині, стає мовою порозуміння [Haupt 1999, 48]

Далекий від ідилічності образ України й українців в оповіданні «З Роксоланії», на­зва якого відсилає до відомого твору ренесансного поета (Ш. Зиморович «Роксоланки», 1654). З. Гавпт вступає в полеміку з виплеканим у літературі міфом українського раю, в автоіронічному коментарі він показує, як легко було б задля створення «підмальовано­го» художнього образу перетворити прозаїчну, навіть моторошну дійсність, на легенду, а українського селянина, який зґвалтував недорозвинену дівчинку, що доглядала гусей, на героя пасторалі-ідилії. Проте за ідилічною декорацією відкривається упосліджений край, і в цьому контексті історія про зганьблену дівчину - це для письменника «символі­ка, що поширюється на всю тамтешню кривджену, ґвалтовану, забуту землю, сирітську і гарячу» [Haupt 1991, 15].

Для З. Гавпта це насамперед край «орачів, дроворубів, косарів і рибалок, пічників, каменярів, столярів, наймитів, батраків та економів [...] конюхів, пастухів [...] церков­них дяків» [Haupt 1991, 14], тобто українців, які займали переважно нижчі щаблі соці­альної драбини та переробляли незліченні багатства своєї землі на користь незліченних завойовників, які ділили землю на «воєводства, каштелянства, староства, [...] губернії, області» [Haupt 1991, 14], прозивали народ «русинами з чорним піднебінням, хамами, хохлами» [1991, 14]. Ці люди, що віками виконували підневільні роботи, «призвичаєні сотнями років, поколіннями, що хтось приходив, стояв над ними, поганяв пугою, бато­гом, палицею, нагайкою і дивився, аби вони належно працювали», зберігають в очах письменника «якусь гідність, котрої жодне насилля не відбере» («Баскійський диявол») [Haupt 1989, 139]. Тож образ українця далекий від поширеного у польській літературі стереотипу варвара без свідомості й моралі.

У текстах З. Гавпта найбільшою провиною Польщі щодо «кресової» землі є її незнання та небажання пізнати. Розгорнута метафора «глухоти» на заклик Иншого лягла в основу оповідання «Золота грамота». До теми декрету повстанчого Тимчасового Народного уря­ду, виданого у травні 1863 року, в якому проголошувалося зрівняння у правах польського, українського й литовського народів, а також невід’ємного від цієї теми мотиву різні у Со- ловіївці зверталися Я. Івашкевич («Заруддя»), Ю. Лободовський («Золота грамота», «Пісня про Україну»), Л. Совінський (драма «На Вкраїні»), Ф. Гавронський («Історія родини Животовських»), Ю. Волошиновський («1863 рік») та ін. Проте З. Гавпт не використав цей мо­тив для роздумів над проблемами польсько-української історії, а надав цьому класичному в польській літературі епізодові універсального звучання: Золота Грамота, незрозумілість якої для українського простолюду призвела до трагедії, стала в оповіданні символом не­порозуміння між людьми, знаком об’єктивної нездатності сучасної людини встановлювати інтерперсональні контакти. Оповідач, змушений під час війни висадитися з парашутом у горах, потрапляє в невідому місцину, де всі мешканці внаслідок дивного генетичного пере­родження - глухонімі. Спроби порозумітися з тубільцями різними мовами не дають резуль­тату. І тоді з глибини підсвідомості наратора виринають слова Золотої Грамоти, які колись промовлялися в иншій «дикій» країні, до инших тубільців. Проте «як деінде, в инший час, ця грамота не викликала всезагального схвалення, так і тепер, промовлені у цій гірській пустелі, її слова ніби канули в прірву» [Haupt 1989, 251].

Зіставлення «глухоти» українських селян з глухотою горців утворює багаторівневий паралелізм. Відсутність реакції на слова Золотої Грамоти в обох випадках спричинене бай­дужістю, яка виникає через брак спільної мови і спільної площини порозуміння. Проте не лише відсталість та ізольованість гірських поселенців є причиною нерозуміння сторін, але й «гуліверівська пиха» [Haupt 1989, 251] прибульця, який довгий час намагається нав’язати своїм рятувальникам власні критерії світосприйняття. Лише тоді, коли наратор сходить зі свого постаменту цивілізаційної вищості і пробує поглянути на себе самого з точки зору Иншого - архаїчної спільноти, він помічає свою екзотичність та «нижчість» у цьому герме­тичному світі: «Моя специфічність та винятковість була, власне кажучи, чимось потвор- нуватим на тлі цього відмінного світу [...] я навіть відчував відразу, яку в цих людях про­буджувала моя інакшість, чужорідність прибульця з иншого світу» [Haupt 1989, 254].

В оповіданні розкриваються два рівні значень. Перший містить пряму алюзію до польсько-українського конфлікту 1863 року, який виник через відсутність порозумін­ня між народами, поширюючись на характер польсько-українських взаємин загалом. На другому розкривається універсальний зміст оповідання-символу: лише зайнявши горизонтальну позицію Я-Ти щодо Иншого можливо налагодити з ним повноцінний творчий діалог, - чути заклик Иншого та відповідати йому у кожен момент свідомої себе екзистенції.

Инший у творчості З. Гавпта втілюється у цілому спектрі іпостасей: від інонаціональ­ного, соціально відмінного до універсального контексту самопізнання й самоусвідом­лення, а передусім - Иншого-ближнього, що вимагає уваги, але не зверхності, співучасті, але не повчання. Нездатність чи небажання вступити в діалог з Иншим постає у творчості З. Гавпта як основоположна причина лих і конфліктів, в яких людина гине або втрачає своє людське обличчя: від любовних драм, міжетнічних та соціальних конфліктів до гео- політичних катаклізмів, що впливають на долі мільйонів громадян землі.

 

1. Бахтин М. Автор и герой в эстетической деятельности // Работы 20-х годов. - К.: Next, 1994. - C. 107-140. 2. БуберМ. Я и Ты. - М.: Высшая школа, 1993. - 175 с. 3. Ле- вінас Е. Дослідження думки-про-иншого. - К.: Дух і Літера, 1999. - 291 с. 4. Haupt Z. Pierscien z papieru. - Gladyszöw: Wydawnictwo „Czame», 1999. - 295 s. 5. HauptZ. Szpica. Opowiadania. Warianty. Szkice. - Paryz: Biblioteka Kultury. Instytut Literacki, 1989. - 284 s. 6. HauptZ. Z Roxolanii // Kresy. Kwartalnik literacki. - 1991. - Nr 6. - S. 13-15. 7. Kusniewicz A. Moja historia literatury. - Warszawa: Panstwowy Instytut Wydawniczy, 1980. - 215 s.